Дебильный спектакль, ересь душевнобольных тупых бездарей, именующих себя актерами, несущими что-то новое в искусстве!!!
Выброшенные деньги!
Нет на Вас проверки налоговой, СБУ и Минкультуры, (хотя о какой культуре вообще идет речь, если в центре города "непризнанные гении" с манией величия и комплексом ущербности показывают эту тупую похабщину)!
ПОЗОР!!!
Люди, не тратьте свои деньги и время!!!

Міську!!!ти рулиш так шо трясця всьому!!
ВИ НАЙКРАЩІ!!!!!!!

А до Вінниці коли вже завітаєте?

В цій історії з бібліотекою один + - це відкритий арх. конкурс і ми зацікавились цим, пробуєм зараз щось малювати - це дуже цікаво, намалюєм привезем в Харків зі Львова

феєрична вистава, схоже :)

А на підтвердження висловлених у статті Михайла деяких думок наведу ще історію, яку розповів мені о.Олександр Козакевич, чоловік Г.Г.Хоткевич і син останнього обербургомістра Харкова перед відступом з німцями вліткуу 1943 року. Так от, втікаючи від червоних, вони з батьком загубили сестру о.Олександра. І врешті погодилися з думкою, що вона загинула під час бомбордування німецького поїзда. Довгий час після незалежності о.Козакевич відмовлявся від пропозицій Г.Г. їхати до Харкова. Бо в місті не залишилося нікого з рідних. Переживання ж минулого в рідному Харкові, перебуваючи в Харкові незнайомому і чужому здавалося йому непомірним випробуванням. Десь наприкінці 90-х років о.Олександр разом ще з трьома священиками з Парижу привезли ікону преп. Іоанна Максимовича до нас до церкви. І о.Козакевич вирішив у вільний час піти маршрутом від Свято-Дмитрівської церкви на Лису гору, пошукати місце, де стояла хата його дитинства. Напередодні була сильна злива, така ж сама, за його словами, як і під час їхньої втечі з Харкова. На дорозі біля їхньої хати була вибоїна, яка під час дощу перетворювалась у глибоку калюжу, і в ній тоді застрягла їхня підвода з речами. І от коли він йшов вже тепер знайомою вулицею, та ж сама калюжа зупинила його перед рідною хатою, яку напевно він би пропустив, як би не дощ. Він постукав у двері в надії, що нинішні господарі дадуть можливість торкнутися рідних стін. І раптом, коли двері відчинилися, побачив сестру. Як і о.Олександр з батьком, сестра вважала, що вони загинули під час бомбування. Яке ж то було щастя – ця зустріч! І це все завдяки довголітній і непорушній бездіяльності комунальних служб на Лисій горі!

З повагою,
Ольга Різниченко

правильно так як я написав, бо це – пряма цитата

правильніше: Ех,бляццка Данія! Кінець всім сподіванням...

я, чомусь, думала, що безглуздіше дельфінарію нічого побудувати у центрі міста не можна. виявляється можна. а що, до речі, з церквою у парку Слави? тієї, що з підземним паркінгом для СБУ?

Готовий допомагати поширювати інфу.
Якби не ця стаття – я б нічого й не знав. Одного разу приїхав би до Харкова, і... змирився б. Треба діяти!

Позаяк сказав би тобі, що усе було б не так просто, якби було ще простіше)) а в моїй особистій битві* між Полом і Джоном вже давно перемогли Роллінги, чого і вам усім бажаю))

)) ну, автором музики до "Ми помрем не в Парижі" все ж був Чайка мабуть, так я собі думаю, бо у той час мабуть ше не було колективної творчості, зрештою, і Олега Джона ще не було.)), а слова ясно чиї)), оце я і мала на увазі, коли писала, що мабуть не так. До речі, концерт Макартні проігнорували більшість тих, хто любить Джона більше, аніж Пола. Хоча, треба віддати йому належне, сонз фор Джон була, як і сонз ту Лінда. Це було зворушливо. Ми з друзями теж дивилися шоу в одному з київських клубів, пам"ятаю, що постійно показували Забужко, яка співала. З відкритим ротом і стоячи поруч з головним зачинателем акції пробудження "українських бітломанів", я тоді ще подумала, що з неї б вийшла хороша придворна співачка)) Кльова стаття.

ні, на жаль, мабуть це не так, мабуть, зовсім не так)) але, Місько, дуже гарна стаття.