Цитатник цього дня

 «До нашого Оперного приїжджали примадонни опери і балету, зірки естради й кіно, — захоплено розповідала директорка театру, — але такого ажіотажу Харківська опера ще не бачила». У залі зібралися люди різних політичних поглядів, російськомовні та україномовні, але всіх у той вечір об’єднувала одна велика Любов — любов до творчості Ліни Костенко. Після зустрічі зал довго стоячи вітав свою Улюблену Поетесу, обличчя присутніх світилися справжнім натхненням. У всіх містах Туру бажаючих потрапити на зустрічі було набагато більше, ніж могли вмістити зали. «Хоч проводь презентації на стадіонах», — жартували організатори. «Після таких вечорів дивишся на Україну трохи іншими очима, — каже Іван Малкович. — Коли, наприклад, поважна російськомовна харків'янка, прихильниця Партії регіонів, бере на себе гіпервідповідальність за проведення зустрічі тільки на тій зворушливій підставі, що колись освідчувалася в коханні саме віршами Ліни Костенко. Треба визнати й порадіти, що прозорі й шляхетні вірші Ліни Костенко лягають на душу багатьом-багатьом людям, її численні читачі не діляться за кольором політичних протистоянь. Скажімо, на вступних іспитах до тетрального інституту 80 % абітурієнтів читають саме вірші Ліни Костенко. Об’єктивно вона є найцитованішим і найулюбленішим сучасним українським автором.» http://www.ababahalamaha.com.ua/uk/Ліна_Костенко_перервала_свій_всеукраїнський_тур 

Цим от "інформ-приводом" і навіяло всі нижченаведені цитати:

[...]

І це об'єднує народ,

підтримує нейтральність вод

І невгасимий блиск в очах.

Суспільству ж прагнеться вбачать 

в усьому цьому вищий код

ментальности. Хоча

на перший погляд, їх не є - 

подібностей, чий сплав дає

основу єдності, але

єднання є, хоч і мале.

Наприклад сонце, що встає,

чи спільний туалет.

Крім того, може об'єднать

розмитий шлях, відсутність дна.

Потопи, струси чи вогонь - 

це об'єднає будь-кого.

І можна, зрештою, додать

фольклор і алкоголь.

1995р. С.Жадан, Цитатник

Продажні поети 60-х мали б тішитись,

що все закінчилось так успішно;

адже скільки було небезпек,

а бач – вижили, повернули кредити,

хіба що бойові рани 

нитимуть під час циклонів,

ніби під час місячних.

Продажні поети 60-х возять за собою 

великі валізи із жовтої штучної шкіри;

зупиняючись в готелях,

вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,

а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.

В'єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.

Що тобі до мене? – легко викинеш м'яту візитку.

Однією візою в паспорті більше,

однією менше.

Коли-небудь на засніженому летовищі

комусь із них пригадаються всі їхні лекції,

берлінське радіо і мости через Віслу.

"Добре, – подумає він – добре,

то були незлі часи – наші продажні 60-ті,

дарма що в голові по тому 

суцільна педерастія і соціал-демократія.

Нас вела за собою любов,

любов виривала нам наші гланди,

як виривають слухавки з вуличних телефонів.

Поезія пишеться горлом,

але це горло безнадійно застуджене".

За всіма законами літератури,

за всіма умовами підписаних ними контрактів

вони справді боролись за свободу,

а свобода, як відомо, вимагає, 

щоби за неї час від часу боролись –

в окопах, лісах

і на сторінках незалежної преси.

Говорячи тут про поезію,

пом'янімо всіх тих, хто залишився

на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х,

всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації

і над ким дотепер пропливають хмари,

що своєю структурою нагадують американські верлібри;

пом'янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,

нагадує звичайну бойню,

де кишки випускаються просто тому,

що це має робитись саме тут;

і виживають після цього 

хіба що продажні поети,

з легенями – розірваними

від любові.

2003р. С.Жадан, Продажні поети 60-х

– Якось я мав перекласти англійською вираз «володарі думок». Йшлося про Солженіцина. Тож з’ясувалося, що в англійській мові такого виразу й такого явища взагалі не має. Це мене спантеличило… Після того як Солженіцина вислали з СРСР, він невдовзі приїхав в Англію і, звісно, взявся повчати, пророчити, давати вказівки, оскільки він був вихідцем з країни, з культури, де так прийнято робити, де письменник має виконувати роль високодуховної людини. Британці зомліли. Вони не розуміли такого тону, такої пози. Тоді ще був живий видатний політик Енок Пауелл, енциклопедист, античник, інтелектуал із репутацією політичного реакціонера – це саме те, що мені до вподоби в політиці. Він не витримав і привселюдно обурився поведінкою Солженіцина, людини авторитарного складу, котра все життя мріяла відстоювати духовні права в країні, проте в Об’єднаному Королівстві такої вакансії просто не було. Тож Пауелл вигукнув: хто ця людина, навіщо вона сюди прийшла, повчати нас? То була звичайна заздрість.

Духовний вождь – це також не англійська словосполука. Її використовують в англійській, коли йдеться виключно про інші культури, зокрема, про Іран чи Росію. В Росії – це національний лідер. Демократія, як політичний інститут, не передбачає такої вакансії. Демократія – це плюралізм, різні погляди, де кожен може вільно вибирати свій. Хоч я й російський письменник, мені ближче саме таке – демократичне – ставлення до ролі письменника в суспільстві, до ролі особистості в історії. Зауважте, у Франції, зокрема, письменники полюбляють висловлювати свої думки про політику. Однак там немає жодного «володаря думок». Натомість є ціла низка поглядів, особливий французький політичний ексгібіціонізм. Таке можна пробачити, оскільки це – маскарад, гра. А коли справді з’являється духовний вождь, тоді виникає небезпека. Це насамперед свідчення хворобливості суспільства, недозрілості демократії та готовності людей прислуховуватися. Нестримне прагнення мати повожатого. Й тоді сліпий веде глухих… 

10 лютого 2011р. Ігор Померанцев, з інтерв'ю для "УТ" з Оленою Чекан

Невже Вам не сподобалася "Крейцерова соната"? Я не скажу, щоб ця річ була геніальна, вічна – тут я не суддя, але на мою думку, у масі всього того, що тепер пишеться в нас і закордоном, навряд чи можна було б знайти щось рівносильне по важливості задуму і красі виконання. Не говорячи вже про художні вартості, що місцями вражаючі, дяуємо повісті вже за одне те, що вона вкрай збуджує думку. Читаючи її, ледве втримуєшся, щоб не крикнути: "Це правда!" або "це безглуздо!" Правда, в неї є дуже прикрі недоліки, […] чого не хочеться пробачити її автору, а саме – сміливість, з якою Толстой трактує те, чого він не знає і чого він з упертості не хоче зрозуміти. Так, з його судженнями про сифіліс, виправні будинки, про відразу жінок до злягання і т.ін. не тільки не можна не сперечатися, але й вони прямо викривають людину – невігласа, що не дала собі праці протягом свого довгого життя прочитати дві-три книжки, написані фахівцями. Але все-таки ці недоліки розлітаються, як пір'я від вітру; завдяки вартостям повісті їх просто не помічаєш, а якщо помітиш, то тільки подратуєшся, що повість не уникла долі всіх людських справ, які всі недосконалі й невільні від плям.

15 лютого 1890р. З листа А.П.Чехова до А.Н.Плєщеєва