Непереможна команда та команда, що не перемагає.

Цього року наша команда нічого не виграє,

Але цього року наша команда нічого і не програє…

З вірша С. Жадана «Матчі перенесеного туру» (збірка «Марадона»)

Повертаючись минулого тижня  з київського концерту, здивовано помічаю величезну кількість знайомих облич у потязі із заспокійливою назвою «Оберіг» (Київ-Харків). Але швидко згадую про вирішальний матч «Динамо» – «Металіст».

Мої київські друзі їхали вболівати за свою команду. Всі бажають, щоб «їхня» команда була найкращою, найсильнішою, непереможною. Сьогодні для цього не шкодують нічого – ані грошей, ані сил, ані засобів досягнення мети.

Я належу до тої частини українців, для яких київське «Динамо» багато років було втіленням національної ідеї. Не так давно я випадково натрапив на прекрасну книжку В’ячеслава Павловича Сабалдира «Від матчу смерті до матчу життя». І я абсолютно солідарний з автором у його палкій любові до Динамо, Києва, Лобановського, футболу та КПІ. Для мене також «київський» футбол зажди був не географічним визначенням, але ознакою природи та якості гри. Це був не футбол для обраних, а футбол усіх українців. Ним захоплювалися всі. За своїх уболівали від усього серця.

Дякую В’ячеславу Павловичу за нагадування про те, що створення футбольних клубів та асоціацій, стрімкий процес формування правил, атрибутів, принципів гри відбувався не під тиском певних політичних або економічних сил (вони з’явилися пізніше), а завдяки появі величезного інтересу до футболу «споживачів», тобто вболівальників.

Неприховано рекламуючи вищезгадану чудову книжку, я також думаю, що футбол нерозривно пов’язаний із станом суспільства, з його проблемами і сподіваннями. Я також переконаний, що магічне призначення футболу – вільна конкуренція однієї групи людей з іншою. Не важливо, якої чисельності група: одинадцять гравців на полі, чи тисячі людей на трибунах, чи мільйони глядачів перед телевізорами.

Я також обурююся, коли вільна конкуренція все більше й більше схиляється до недобросовісної. Мені також не подобаються намагання олігархів створити «непереможну» команду, не приховуючи своїх надій та не шкодуючи грошей. Мене дратує таке нерозуміння суті і призначення футболу. Коли хтось хоче стати монополістом поразок і перемог та створити команди, які нікого крім їхніх власників не цікавлять.

Мені дуже не подобається перспектива перетворення нас усіх на два табори: непереможна команда та команда, що не перемагає.

Я вже досить довго живу в Харкові, але в процесі боротьби «Металіста» та «Динамо», в моїй внутрішній уболівальницькій боротьбі, переміг вроджений львів’янин. Признаюсь чесно – найбільше я вболівав особисто за Мирона Маркевича.

Отже, в цей вечір ми з київськими друзями були на різних трибунах  та у різних кольорах. Я не перший раз вболіваю за «іншу» команду, голосую за «іншого» кандидата, слухаю «іншу» музику, роблю «інший» театр. Я вже звик бути в меншості та називатися маргіналом. Я навчився не сваритися з близькими та знайомими через різні позиції. Але я справді щасливий, що в 1/8 кубку УЄФА грав НЕ ОДИН український клуб.

Київські друзі поїхали додому страшенно задоволені, мовляв «і Харків переміг, і Динамо пройшло». Я б дуже хотів бачити гравців та тренерів київського «Динамо» якомога частіше в фіналах різноманітних кубків, ніж у світських хроніках та на гламурних вечірках по нічних клубах.

Я пригадав, як збірна України на Мундіалі 2006 року дійшла до 1\4 фіналу. Наша команда грала дуже нестабільно, часом відверто слабо, але чомусь нам щастило. Навіть ті, хто нічого не розуміє у футболі, відклали важливіші справи та слідкували за 11 хлопцями, побут яких (завдяки олігархам) набагато краще організований, ніж у переважної більшості українців. Але їм ніхто не заздрив, за них уболівали. Ми вибачали їм погану гру за те, що вони досить довго протрималися і ми стільки разів співали наш гімн, що нарешті його вивчили. На декілька тижнів ми ще раз об’єдналися у бажанні бути кращими, а мільйони «неукраїнців», можливо, зауважили наше існування. Чомусь це також для нас дуже важливо. Ми страшенно багато уваги приділяємо своїм успіхам у спорті або, скажімо, на «Євробаченні». Наші політики – корумповані, ми – зневірені, у нас безліч життєво-важливих проблем, але нам залежить на тому, щоб хтось з українців якомога швидше отримав Оскара чи Нобелівську премію.

Уніч   із суботи на неділю я належав до 3/4 усіх українських телеглядачів, які тримали кулаки за Віталія Кличка. Я не сумнівався в його перемозі ні на секунду. Я по-хлоп’ячому шкодував, що в житті, мистецтві, історії та політиці не буває таких однозначних та беззаперечних перемог. Я, навіть, був готовий проголосувати за Кличка – мера Харкова, але на ранок – домовився про інтерв’ю з Мироном Маркевичем.